це зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій та ін.) наміру особи вчинити злочин, який не підкріплюється конкретними діяннями спрямованими на його реалізацію. Виявлення наміру у науковій та навчальній літературі часто називають «голим умислом».
Зміст
Поняття та значення виявлення наміру
У переважній більшості джерел навчального та наукового характеру, виявлення наміру не розглядається в якості окремої стадії вчинення злочину (не є воно таким і у відповідності до переважної більшості зарубіжних кримінальних законів), а притягнення особи за виявлення наміру вбачається недоцільним.
Основним аргументом на користь наведеної точки зору є те, що думки, бажання, наміри, ідеї, які не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, не здатні заподіяти шкоду охоронюваним законом соціальним цінностям, а тому і перебувають поза сферою кримінально-правового регулювання. При цьому, у більшості наукових джерел справедливо зазначається, що виявлення наміру є наступною, після його формування (тобто, формування наміру) стадією реалізації злочинного задуму, і все ж таки свідчить про суспільно небезпечний характер спрямованості особи.
Виявлення наміру та можливість притягнення до кримінальної відповідальності
Недоцільність притягнення до кримінальної відповідальності за виявлення наміру базується, в тому числі, на двох відомих ще з часів римського права тезах (або принципах): 1) nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення дії); та 2) cogitationis poenam nemo patitur (думки не караються). На сучасному етапі, у більшості розвинених країн виявлення наміру не карається і з огляду на базові положення Основного закону, де зазвичай міститься пряма вказівка на те, що держава гарантує свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо.
Відмежування виявлення наміру від окремих складів злочинів
Поряд із цим, від виявлення наміру необхідно відрізняти окремі склади злочинів, зокрема, кримінально карані погрози (наприклад, погроза вбивством або погроза знищення або пошкодження чужого майна та ін.), у яких законодавець цілком логічно криміналізує не відповідальність за небезпечні думки або наміри особи, а за закінчене суспільно небезпечне діяння, коли сам по собі факт виявленої зовні та доведеної до відома потерпілого погрози визнається посяганням на певні соціальні цінності, зокрема, на життя особи, її власність, громадську безпеку, інтереси правосуддя тощо.
Водночас, такі кримінально карані погрози можуть або утворювати склад закінченого злочину, пов’язаного з порушенням психічної недоторканності особи, або бути передбачені в якості ознаки, яка характеризує насильницький спосіб вчинення злочину (наприклад, при зґвалтуванні, розбої, вимаганні та ін.). Виявлення наміру необхідно також відрізняти від готування до злочину (див. більш докладно Готування до злочину).
