Відносні теорії покарання – це група теорій покарання, представники яких обґрунтовували точку зору стосовно того, що покарання має сенс та певну корисність в досягненні якоїсь конкретної мети. Представники відносних теорій покарання обґрунтовували тезу стосовно того, що покарання не є самоціллю, натомість воно як раз таки переслідує певні корисні цілі.
Відносні теорії покарання: прихильники та розробники
Найбільш відомими в групі “відносні теорії покарання” були прихильники «теорії залякування» (І. Бентам та ін.) та «теорії психологічного примушування» (А. Фейєрбах та його послідовники). Представники названих теорій в цілому, вважали, що покарання повинно утримувати інших осіб від вчинення злочинів. Іншими словами – виконувати мету загального попередження.
Одночасно з цим, прихильники «теорії спеціального попередження» обґрунтовували ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Схожі погляди простежуються і в працях прихильників «теорії виправлення», де обґрунтовується теза стосовно того, що покарання повинно забезпечити передусім, виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів. Прихильники відносних теорій покарання справедливо вказували, що покарання – не тому що злочин вчинено, а для того, щоб злочини не вчинювались.
