це один з основних теоретичних напрямків, в межах якого почала розвиватись наука кримінального права, представники якого в основному виходили з визнання кримінального закону єдиним актом, яким може встановлюватись злочинність та караність діяння, а також проголошували рівності всіх перед законом незалежно від класової належності та пільг.
Зміст
Зародження та представники школи
Класична школа кримінального права хронологічно зародилась раніше антропологічної та соціологічної шкіл (див. відповідні терміни). Найбільш відомими представниками класичної школи кримінального права прийнято вважати таких відомих осіб як: Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Чезаре Беккаріа (І738- 1794), Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Ансельм Фейєрбах (1775-1833), Вільям Блекстон (1723-1780).
Найбільш відомим представником класичної школи кримінального права вважається Чезаре Беккаріа (І738- 1794), який видав у світ книгу «Про злочини та покарання» (1764 р.), яка мала величезний вплив як на його сучасників, так і на наступні покоління.
Різновиди класичної школи кримінального права
Необхідно враховувати, що при більш детальному розгляді, за використовуваним у кримінально правовій літературі терміном “Класична школа кримінального права” по суті стоїть не одна школа, а ціла низка шкіл, зокрема, англійська (Д. Локк, У. Блекстон та ін.), німецька (А. Фейєрбах, Ф. Гегель та ін.), французька (Ш. Монтеск’є та ін.), італійська (Ч. Беккаріа та ін.), російська (М. Таганцев, М. Сергієвський, О. Кістяківський та ін.).
Принципи класичної школи
Водночас, юридичні дослідження закону, злочину та покарання, а також загальні результати досліджень різних (за географією) шкіл фактично сприяли виникненню в класичної школи кримінального права як загального напрямку, з його демократичними і гуманістичними принципами, які в цілому, можна звести до такого: 1) визначення діяння як злочину має бути підвладне лише законодавцю; 2) кожний злочин має бути точно визначений у законі; 3) закон має карати лише зовнішні небезпечні дії за наявності вини особи; 4) кримінальна відповідальність за думки і слова, які не супроводжуються діями, є неприпустимою; 5) вирішення питання стосовно вчинення або невчинення особою злочину, повинен вирішувати лише суд; 6) покарання повинно знаходитись у відповідності до вчиненого злочину; 7) набагато більше значення має не стільки суворість покарання, скільки його неминучість.
В цілому, К.ш.к.п. мала вирішальний вплив на зміст крим. кодексів, причому, як раннього періоду (зокрема, крим. кодекс Франції 1791 та 1810 р., Баварське укладення 1813 р.), так і більш пізніх варіантів (Німецьке кримінальне укладення 1871 р., Голландське кримінальне укладення 1881 р., Італійський КК 1889 р., Російське кримінальне укладення 1903 р. та ін.). Більш того, як відмічається у науковій літературі, навіть у ХХ ст., крим. кодекси, що приймались у різних країнах, незважаючи на помітний вплив соціологічної школи крим. прав., по суті, зберігли майже всі основні положення, які було розвинуто К.ш.к.п. (це, зокрема, крим. кодекси Бельгії 1930 р., Швейцарії 1950 р., Швеції 1965 р., Австрії 197п р., Франції 1992 р., Іспанії 1995р. та ін.). За радянських часів у наук. літературі можна зустрічається фактично однобоке висвітлення фундаментальних ідей К.ш.к.п. (зокрема, гуманістична спрямованість у період боротьби з феодалізмом попри її визнання, розглядалась у якості реакційної течії, спрямованої на апологетику існуючого ладу). Безумовно, К.ш.к.п. була притаманна низка недоліків, суть яких можна в загальному виді звести до переважання чисто юридичного світогляду, і у зв’язку із цим, розглядом крим. прав. «у відриві» від соціальної дійсності.