Про необхідність законодавчої регламентації юридичної помилки при вчиненні злочинів із змішаною протиправністю

Бібліографічні дані публікації

Дудоров О. О. Про необхідність законодавчої регламентації юридичної помилки при вчиненні злочинів із змішаною протиправністю // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Прогалини у кримінальному законодавстві. Міжнародний симпозіум, 12 – 13 вересня 2008 р. Тези і реферати доповідей, тексти повідомлень. – Львів, 2008. – С. 48 – 63.

© Дудоров О. О.

Текст статті (в оригіналі)

Відповідно до ст. 24 КК України для прямого і непрямого умислу спільною є така інтелектуальна ознака, як усвідомлення винною особою суспільної небезпеки свого діяння: вимагається, щоб належний суб’єкт хоча б у загальних рисах розумів, зокрема, те, що вчинюване ним діяння носить антисоціальний характер, завдає шкоди охоронюваним кримінальним законом цінностям (відносинам). При цьому вітчизняний законодавець не включає у зміст умислу усвідомлення протиправності діяння, вочевидь, виходячи із відомої ще з часів Стародавнього Риму і, до того ж, прямо закріпленої у ч. 2 ст. 68 Конституції України презумпції правової обізнаності особи: кожна доросла осудна людина повинна знати закони своєї країни, а тому не може посилатись на незнання законів як на обставину, що звільняє її від відповідальності за допущене порушення кримінально-правових норм (ignorantia legis neminem excusat – незнання закону нікого не вибачає).

Такий підхід є, по-перше, прагматичним (правоохоронці уникають проблематичного з точки зору виконання обов’язку з’ясовувати у кожному конкретному випадку, чи розуміла особа протиправність вчиненого нею злочинного діяння) і, по-друге, традиційним (так вирішувалось питання багатьма представниками дореволюційної і радянської кримінально-правової науки). На мій погляд, має рацію А.П. Козлов, який констатує, що прибічники наведеної позиції вину особи не встановлюють, а презюмують [1], тобто припускають її існування. Близькими до цього висловлювання є твердження про те, що: панування формули “незнання закону не звільняє від відповідальності” призводить до того, що психічне ставлення суб’єкта злочину до діяння та наслідків, як правило, не є предметом доказування у кримінальній справі [2]; у випадку пов’язаної із незнанням закону юридичної помилки кримінальна відповідальність по суті встановлюється не за конкретне діяння, яке ставиться у вину особі, а за незнання нею закону [3]; законодавче закріплення презумпції знання особою своїх службових обов’язків не дає можливості говорити про відповідальність на підставі принципу суб’єктивного інкримінування [4]. При цьому закріплене у ст. 23 КК України визначення вини, ґрунтуючись, як відомо, на пануючій психологічній концепції, прямо вимагає встановлювати психічне ставлення особи до діяння (до речі, передбаченого КК, а не суспільно небезпечного) та його наслідків.

В сучасних умовах підхід, який знайшов відображення у ст. 24 КК, навряд чи може розраховувати на однозначне схвалення. І річ не лише в тому, що закріплене у ч. 1 ст. 11 КК формально-матеріальне визначення поняття злочину спонукає принаймні у постановочному плані висувати питання про охоплення інтелектуальною ознакою умислу усвідомлення винним як суспільної небезпеки, так і протиправності діяння. Найголовніше – це те, що легальні дефініції прямого і непрямого умислу, а так само категорична, без будь-яких винятків презумпція знання особою закону (ч. 2 ст. 68 Конституції України) не дозволяють враховувати специфіку психічного ставлення особи до вчиненого та його наслідків у складах злочинів, передбачених кримінально-правовими нормами з бланкетними диспозиціями. Не випадково російські, а услід за ними й українські фахівці висловились за розроблення норм про кримінально-правові наслідки фактичного незнання законів чи підзаконних актів, на які посилаються бланкетні норми КК, та про помилку особи в оцінці ситуації. Цілком справедливо стверджується, що неврегульованість цих питань чинним законодавством породжує небезпеку засудження без вини [5]. Нагадаю, що у проекті КК, підготовленому за завданням Комісії Верховної Ради України 12-го скликання з питань правопорядку та боротьби із злочинністю колективом авторів на чолі з В.М. Смітієнком і внесеному на розгляд Верховної Ради України народним депутатом О.Б. Матковським, серед обставин, які виключають караність протиправної дії або бездіяльності, фігурувала і помилка в оцінці правомірності вчиненого – сумлінна хибна думка особи щодо протиправності і караності вчиненого нею діяння (ст. 43 проекту). При цьому обов’язок доведення наявності такої помилки пропонувалось покласти на особу, яка вчинила каране діяння.

Переконаний у тому, що відсутність у КК України норми про релевантність (кримінальноправову значущість) розглядуваного різновиду юридичної помилки як норми, покликаної легалізувати процес спростування презумпції знання закону при вчиненні діяння, передбаченого кримінально-правовою нормою із бланкетною диспозицією, – приклад абсолютної прогалини у чинному КК. Як слушно висловлюється О.І. Рарог, абсолютна або повна прогалина, будучи свідченням недосконалості кримінального законодавства, означає те, що у ньому взагалі не знаходить відображення проблема, яка згідно з міжнародним правом або потребами національного розвитку потребує кримінально-правового регулювання. Близьким до цього є сформульоване М. Кауфманом визначення неповноти (різновиду прогалини у кримінальному праві) як відсутності у кримінальному законі нормативних настанов щодо фактів, які знаходяться у сфері кримінально-правового регулювання [6].

При всіх відмінностях у позиціях науковців, які досліджують феномен бланкетності у кримінальному праві, суть бланкетної диспозиції норми КК та її роль у кримінально-правовій характеристиці злочину визначаються в юридичній літературі приблизно однаково. Зазвичай йдеться про те, що бланкетна диспозиція кримінально-правової норми, називаючи або частково описуючи склад злочину, для з’ясування повного змісту його ознак зобов’язує правозастосувача звертатись до норм інших галузей законодавства, які конкретизують (деталізують, уточнюють) ці ознаки. Існування кримінально-правових норм із бланкетними диспозиціями призводить до того, що чимало ознак складів злочинів (господарських, екологічних, транспортних, проти безпеки виробництва тощо) визначаються не лише КК, а й іншими нормативними актами, які не є законом про кримінальну відповідальність і серед яких можуть зустрічатись як закони, так і підзаконні акти (Більш докладно про це йде мова у статті “Бланкетність у кримінальному праві: проблеми і перспективи”). Як слушно зазначає М.І. Пікуров, застосування норми КК із бланкетною диспозицією неможливе без одночасної юридичної оцінки вчиненого діяння з точки зору норми іншої галузі права. При кваліфікації злочинів із змішаною протиправністю повинні встановлюватись ознаки, які містяться не лише у кримінальному законі, а й в інших нормативних актах, і за ступенем обов’язковості встановлення ці ознаки є однаковими [7].

На мою думку, заперечувати проти включення до КК України норми про розглядуваний різновид юридичної помилки, посилаючись на положення “незнання закону не звільняє від відповідальності”, – означає ігнорувати ту обставину, що вказана презумпція належить до числа спростовних (оспорюваних). Іншими словами, це усталене, апробоване на практиці і закріплене у законі правило, яке правильно відображає більшість ситуацій, на які воно розраховане, але яке водночас надає можливість в інших ситуаціях спростувати таке правило, врахувати неохоплювану презумпцією специфіку певних випадків. Тут доречно нагадати, що М.С. Таганцев виходив із можливості спростувати у судовому порядку припущення знання заборон, за винятком заборон на вчинення тяжких злочинів на кшталт вбивства, зґвалтування, крадіжки, уявлення про забороненість яких кожна людина отримує ще з юнацької пори [8]. З такою диференціацією кримінально караних діянь перегукуються слова Г.О. Єсакова про те, що сфера презумпції знання кримінального закону як формально-юридичного обґрунтування максими ignorantia juris має обмежуватись злочинами, які апріорно заслуговують на моральний осуд [9].

Варто сказати і про те, що включення до КК Франції норми про юридичну помилку як підставу уникнення кримінальної відповідальності за вчинену дію (ст. 122-3) пояснюється в літературі криміналізацією таких діянь, злочинний характер яких не є очевидним (“не лежить на поверхні”), а саме різноманітних правопорушень в економічній, податковій, митній, фармацевтичній та інших сферах [10].

В цьому плані цілком логічною виглядає теза О.Захарова про релевантність юридичної помилки у ситуаціях – своєрідних виключеннях із виокремленої автором презумпції обізнаності підприємця з “правилами гри”, тобто нормами законодавства, що регулюють підприємництво як різновид економічної діяльності. Йдеться про сумлінність помилки особи щодо злочинності своєї поведінки і, як наслідок, про відсутність інтелектуального елемента умислу, наприклад, за наявності отриманого індивідуального офіційного роз’яснення компетентного органу, судового рішення з питання про відповідність діяльності суб’єкта правовим нормам або ж у разі існування офіційно оприлюднених роз’яснень чи матеріалів правозастосовної практики з аналогічних питань [11].

Так, платник податків, який отримав від компетентного органу податкове роз’яснення, цілком природно вправі розраховувати на те, що це роз’яснення є кваліфікованим і ґрунтується на вимогах чинного законодавства. Якщо особа, визначаючи суму податкового зобов’язання, бере до уваги офіційне розуміння окремих положень податкового законодавства, зафіксоване у податковому роз’ясненні, наданому на її запит контролюючим органом, немає підстав стверджувати, що вимоги податкового законодавства порушені цією особою умисно, а, отже, що нею скоєно злочин, передбачений ст. 212 КК. Те, наскільки податкове роз’яснення, в установленому порядку отримане платником податків, узгоджується з податковими роз’ясненнями, що мають пріоритет, як і з вимогами власне податкового законодавства, вочевидь, не впливає на кримінально-правову оцінку вчиненого, яка у розглядуваній ситуації має даватись з урахуванням відсутності ознак суб’єктивної сторони складу злочину “ухилення від сплати податків і зборів”. Результатом надання і сприйняття податкового роз’яснення є підстави визнавати впевненість платника податків у правомірності своєї поведінки, що означає неправильне уявлення особи про юридичні властивості вчиненого нею діяння й однозначно виключає умисел як обов’язкову у даному разі суб’єктивну ознаку. Проблема кримінально-правового значення податкових роз’яснень загострюється у зв’язку з їх нестабільністю і суперечливістю. Як зазначають фахівці, податкове законодавство у більшості складних випадків можна розуміти порізному, інколи діаметрально протилежно. Як наслідок, в Україні нерідко змінюється позиція контролюючих органів, відображена у податкових роз’ясненнях (Як самокритично визнають самі податківці, листи-роз’яснення, узагальнюючі роз’яснення, накази, інструкції та інші документи ДПА України, як правило, містять положення, які відсутні у текстах законів або перекручують зміст останніх (Трофімова Л., Рева Д. Актуальні питання реалізації законодавчих положень, що регламентують інститут податкових роз’яснень // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 3. – С. 66), а платник податків вимушений реагувати на такі несподівані “прозріння” фіскалів. Сьогоднішнє податкове законодавство є аморфним рухливим “болотом”, фактичне застосування якого залежить не стільки від втіленої у тексті закону волі законодавця, скільки від відомчої правотворчості податкових органів [12].

У будь-якому разі фактично маються на увазі ситуації, коли презумпція знання (розуміння) платником приписів податкового законодавства “не спрацьовує” (спростовується), що чинить вплив на оцінку психічного ставлення особи до податкового правопорушення та його наслідків, а, отже, і на кримінальну відповідальність за таке правопорушення.

В аналізованому контексті цікавим і певною мірою повчальним є зарубіжний досвід. Наприклад, судова практика США виробила так зване “податкове” виключення з максими ignorantia juris, яке дозволяє уникати кримінальної відповідальності за скоєння федерального податкового злочину у разі відвертого незнання про існування або нерозуміння положень податкового законодавства і яке вимагає від обвинувачення доказувати, що податковий правопорушник знав про кримінальну караність своїх дій [13]. Вважається, що, якщо послідовно втілювати у сфері кримінально-правової протидії податковим злочинам загальну презумпцію правової обізнаності особи, то за вчинення податкового злочину міг би бути засуджений, наприклад, укладач податкової декларації у разі допущення ним через неуважність арифметичної помилки при підрахунку одного чи кількох показників або у разі неправильного тлумачення великого за обсягом чи навантаженого юридичною лексикою положення Кодексу внутрішніх доходів. Так само необізнаний платник податків міг би бути засуджений за порушення відверто колізійної норми, стосовно правильного тлумачення і застосування якої немає однакового підходу навіть серед експертів із питань податкового права (Відповідний американський досвід висвітлюється у статті “Умисел як обов’язкова ознака злочинних посягань на систему федерального оподаткування США”).

Подібну ситуацію, аналізуючи юридичну помилку, описує О.І. Рарог. Вчений вважає, що роз’яснення компетентного працівника правоохоронного органу про правомірність поведінки особи дозволяє вести мову про те, що помилка особи стосовно протиправності свого діяння може бути вибачена і слугувати підставою для непритягнення особи до кримінальної відповідальності [14]. На думку П.С. Яні, про відсутність у особи усвідомлення протиправності, а, отже, й суспільної небезпеки вчиненого може свідчити, наприклад, неправильне роз’яснення того чи іншого відомства, розміщене в спеціальних юридичних виданнях, ЗМІ, Інтернеті тощо [15]. Варто враховувати те, що презумпція знання закону (ч. 2 ст. 68 Конституції України), належним чином оприлюдненого, не є самодостатньою і при вирішенні питань, пов’язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності за порушення норм регулятивного законодавства, повинна братись до уваги у взаємозв’язку з іншими вихідними засадами, закріпленими в Основному Законі країни. З цього приводу П. Маланчук слушно зазначає, що згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а презумпція знання закону якраз і є припущенням того, що людина закон знає. Буквальне дотримання положення “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності” призводить до того, що фактично стосовно багатьох господарських злочинів діє не конституційний принцип презумпції невинуватості, а, навпаки, – неоспорювана презумпція винуватості. “Такий стан справ є неприпустимим з точки зору забезпечення прав особи, що притягується до кримінальної відповідальності” [16]. Подібним чином висловлюється В.М. Бурдін, на думку якого ч. 2 ст. 68 Конституції України сформульована не стільки як презумпція, скільки як аксіома – положення, яке не може бути спростоване за жодних умов [17].

Згідно з ч. 2 ст. 62 Конституції України ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Якщо спробувати конкретизувати onus probandi (“тягар обвинувачення”) стосовно кримінального переслідування, скажімо, за ст. 212 КК, то ми побачимо, що саме на правоохоронні органи держави покладається нелегкий обов’язок довести, що платник податків (його службова особа), маючи можливість ознайомитись з податковим законом і правильно зрозумівши його зміст, свідомо пішов на порушення вимог цього закону. Як слушно зазначає О.В. Шестаков, апріорна думка про те, що головний бухгалтер повинен знати всі питання оподаткування, не звільняє слідчого від обов’язку з’ясувати питання про те, чи був насправді інформований цей бухгалтер про вимоги, які до нього поставлені [18].

У проекті постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочинне ухилення від сплати обов’язкових внесків державі (податків, зборів, інших обов’язкових платежів)”, розробленому Л.П. Брич, пропонується дати роз’яснення, згідно з яким посилання осіб на незнання нормативних актів, їх змінюваність тощо не можуть братись до уваги, якщо під час судового розгляду беззаперечно не буде доведено обґрунтованість таких посилань. Як бачимо, дослідниця відносить презумпцію знання нормативно-правових актів до таких, що можуть бути спростовані, і з цим я погоджуюсь. Водночас конституційний принцип презумпції невинуватості дозволяє дещо по-іншому проставити акценти: посилання платника податків (його службової особи) на те, що він не знав про ту чи іншу вимогу податкового закону або ж зрозумів її неналежним чином, зобов’язують обвинувачення спростувати таку заяву, довести протилежне.

Зробити це у ряді випадків надзвичайно проблематично з огляду на об’ємність, нестабільність і суперечливість податкового законодавства України, що неминуче зумовлює помилки в його застосуванні та ускладнює визначення правомірності поведінки учасників відповідних правовідносин. Наведу з цього приводу вельми красномовне висловлювання зарубіжних експертів: “Чинне податкове законодавство не лише складається з великої кількості окремих актів та постійно піддається змінам, а й тлумачення положень цих законодавчих актів також не зосереджено в єдиному органі. Отже, дуже важко зрозуміти вимоги податкових законів та дотримуватись їхніх норм” [19]. Відомий вітчизняний фахівець із податкових питань О. Кірш характеризує сьогоднішній стан податкового законодавства України як стан позамежної складності і вважає, що сприйняти положення цього законодавства не під силу багатьом звичайним платникам податків [20]. За даними проведеної співробітниками ДПА інвентаризації, станом на 1 січня 2005 р. для того, щоб бути впевненим у правильності ведення податкового обліку, заповнення декларації і сплати ПДВ, платнику треба було знати 363 документа (вказане не стосується податкових роз’яснень і величезної кількості листів ДПА, які нормативно-правовими актами не визнаються). Адмініструванню податку на прибуток підприємств присвячено 278 нормативно-правових актів, а акцизного збору – 260. Тижневик “Бизнес” небезпідставно іронізує, що за таких умов бухгалтери і юристи найближчим часом не залишаться без роботи, а податківці – без донарахувань [21]. Додам від себе: якщо за такого стану податкового законодавства презумпцію обізнаності платника з його приписами бездумно і некритично перевести у кримінально-правову площину, то без роботи не залишаться і податкові міліціонери, оскільки будьяке порушення податкового законодавства, яке має своїм наслідком фактичне ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у відповідних розмірах (у 1 тис. і більше разів перевищує н. м. д. г.), автоматично зможе розглядатись як підстава для застосування ст. 212 КК.

Один із керівних співробітників ДПА, відзначаючи, що з моменту набрання чинності Законом України від 3 квітня 1997 р. “Про податок на додану вартість” зміни до нього вносились більш як 80 законами, констатує: “…зрозуміло, що і працівникам органів державної податкової служби, і платникам податків складно самостійно розібратися з деякими його положеннями та врахувати всі ті зміни і доповнення, які було внесено до цього Закону” [22]. У додатку до листа  ДПА у м. Києві від 23 лютого 2005 р. викладається низка проблемних питань, які, на переконання київських податківців, вимагають роз’яснень з боку ДПА України у зв’язку з ухваленням Закону від 12 січня 2005 р. № 2322-IV “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканість, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)”. Як зазначає тижневик “Бухгалтерія”, це той рідкий випадок, коли податківці у письмовому вигляді визнають, що вони й самі не знають, як слід виконувати норми закону [23]. Народний депутат України О.Бондар, наголошуючи на неприпустимості законодавчих змін в оподаткуванні у зв’язку з ухваленням Закону про Державний бюджет України на відповідний рік, зазначає, що “підприємства справді не встигають освоїти нове податкове законодавство, а їм уже пропонують чергові зміни” [24]. Адресована судам рекомендація залучати до участі у розгляді кримінальних справ фахівців з питань оподаткування, які мають допомагати у повному і всебічному з’ясуванні обставин, пов’язаних з ухиленням від оподаткування (абз. 2 п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”), – зайве підтвердження складності регулятивного законодавства, до положень якого відсилає описово-бланкетна диспозиція ст. 212 КК (Не менш промовиста обставина – затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 р. № 870 Положення про Міжвідомчу експертну раду з вирішення спірних питань щодо застосування податкового законодавства). Із законів України “Про державну податкову службу в Україні” та “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” випливає існування презумпції професійного знання податкового законодавства саме працівниками податкових органів, а не платниками податків, що робить допустимими помилки останніх як результат сумлінної омани щодо своїх прав та обов’язків [25].

Як і П.П. Андрушко [26], вважаю, що незнання законодавства чи неправильне його застосування за певних умов може розглядатись як прояв необережної форми вини у діях (бездіяльності) платника податків чи його службової особи. Правильність такого підходу підтверджується зверненням до п. 5 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1995 р. № 02-5/451 із змінами “Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби”, де зазначається, що податкове правопорушення може бути і неумисним – результатом помилкового застосування законодавства, недбалості
або недосвідченості відповідних працівників організації – платника податків. О.М. Костенко також переконаний у тому, що неправильне тлумачення закону у разі порушення останнього виключає вину у формі умислу, але не виключає необережність, і пропонує безпосередньо у КК регламентувати особливості встановлення вини при незнанні закону та при його неправильному застосуванні. Як приклад “правозастосовчої необережності” наводиться ситуація із порушенням вимог антилегалізаційного законодавства з боку призначеного за здійснення фінансового моніторингу співробітника банку, який неправильно витлумачив положення відповідного законодавства та якого безпідставно притягували до відповідальності за вчинення умисного злочину, передбаченого однією з частин ст. 209-1 КК [27]. Ще М.С. Таганцев наголошував на тому, що сумлінне посилання обвинуваченого на незнання ним забороненості вчиненого, незнання про існування норми або її зміст може потягти за собою безкарність таких діянь, за яких карається тільки умисне посягання на правоохоронюваний інтерес [28].

Подібним чином міркує А.Е. Жалінський, аналізуючи особливості застосування § 17 КК ФРН (“Помилка у забороні”) щодо діянь, передбачених бланкетними нормами кримінального закону. Стверджується, що у таких випадках незнання наповнюючих норм виключає умисел [29]. І це при тому, що вироблений доктриною дуалістичний підхід до значення помилки у забороні залежно від характеру протиправності (кримінальна або некримінальна) не знайшов безпосереднього відображення у § 17 КК ФРН. Слід сказати, що у зв’язку із складністю податкового законодавства питання про помилку у забороні нерідко ставиться у німецьких судах саме під час розгляду кримінальних справ про умисне ухилення від сплати податків. Практика виходить з того, що будь-яка особа усвідомлює обов’язок сумлінно декларувати свої доходи, розуміє неприпустимість подання перекручених документів і суть найбільш поширених способів ухилення від сплати податків, наприклад, таких, як віднесення особистих витрат на господарські витрати [30]. Як бачимо, та юридична помилка, якої можна уникнути і яка не виключає, а тільки пом’якшує кримінальне покарання за умисний податковий злочин, вбачається у, так би мовити, найбільш примітивних ситуаціях – коли правопорушник, керуючись своїм життєвим досвідом, розуміє, що він скоює незаконне діяння. Вважається, що у протилежному випадку лише юристи, податкові консультанти та інші особи, які професійно займаються податковим правом, були б здатні нести кримінальну відповідальність за умисне ухилення від сплати податків.

Твердження опонентів про те, що формулювання норми про юридичну помилку, розрахованої на злочинні діяння із змішаною протиправністю, ігноруватиме закріплену у ст. 24 КК України інтелектуальну ознаку умислу, – це, як на мене, вияв кричущого юридичного позитивізму, який виходить з того, що всі положення чинного КК є ідеальними, правильними, розумними, а тому змінювати їх в жодному разі не потрібно. Адже у випадку вчинення злочину, передбаченого нормою КК із бланкетною диспозицію, усвідомлення особою суспільної небезпеки діяння як характеристика умислу є похідним від розуміння суб’єктом протиправності своєї поведінки, визначеної регулятивним законодавством. Як дуже точно висловлюється І.В. Шишко, усвідомлення саме кримінальної протиправності при бланкетності норм КК практично мало що дає [31]. Нагадує це твердження теза І.А. Клепицького про те, що стосовно злочинів, передбачених бланкетними нормами КК, усвідомлення об’єктивних ознак складу злочину і фактичних обставин діяння у жодному разі не гарантує автоматичного усвідомлення особою суспільної небезпеки діяння. Науковець визнає існування випадків, коли у зв’язку із складністю податкового законодавства усвідомлення формальної (податкової) протиправності набуває істотного значення для кваліфікації вчиненого. Так, не повинен нести кримінальну відповідальність за
умисне ухилення від сплати податків головний бухгалтер, який під час складання податкової звітності був впевнений у своїй правоті, хоч надалі господарські суди підтвердили незаконність поведінки платника податків і правомірність нарахування податковим органом фінансових санкцій за допущене податкове правопорушення [32].

Справді, без розуміння належним суб’єктом тієї обставини, що його діяння суперечить податковому законодавству, немає достатніх підстав вести мову про те, що цей суб’єкт усвідомлював і суспільну небезпеку свого діяння, тобто усвідомлення особою у такому випадку протиправності власної поведінки виступає способом усвідомлення її суспільної небезпеки (У дисертаційному дослідженні, присвяченому кримінальній відповідальності за ухилення від подання декларації про доходи (ст. 148-1 попереднього КК), М.С. Міщук також відстоював думку про те, що усвідомлення соціальної властивості цього злочинного діяння (тобто суспільної небезпеки) відбувається шляхом усвідомлення його змішаної протиправності (Мищук Н.С. Уголовная ответственность за уклонение от подачи декларации о доходах: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Харьков, 1993. – С. 20). Висновок про те, що інтелектуальним елементом умислу податкового злочинця має охоплюватись усвідомлення конкретної податкової протиправності, зробила і Л.П. Брич, на думку якої “виною суб’єкта охоплюється розуміння своїх дій як протиправних також і з точки зору податкового права” (Брич Л.П., Навроцький В.О. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні: Монографія. – К.: Атіка, 2000. – С. 272). З точки зору застосування ст. 212 КК у винної особи має бути усвідомлена можливість зіставити свої вчинки із вимогами закону – як кримінального, так і податкового.

Обґрунтованість наведеної вище позиції підтверджується співзвучними їй міркуваннями науковців. Так, В.В. Лунєєв, оцінюючи помилку у кримінально-правовій забороні, пише, що для усвідомлення суспільної небезпеки злочинів, передбачених статтями КК із бланкетними диспозиціями, від особи вимагаються спеціальні знання або засвоєння змісту додаткових нормативних актів. Безумовна реалізація у цьому разі традиційної презумпції – незнання закону не є виправданням – буде, на погляд вченого, класичним випадком об’єктивного інкримінування [33]. І.М. Тяжкова поділяє думку більшості криміналістів про те, що усвідомлення протиправності не є обов’язковою ознакою інтелектуального елемента умислу. Водночас, зазначає ця авторка, законодавець у ряді випадків визнає діяння умисними лише за наявності усвідомлення їх протиправності. Передусім це стосується злочинів із спеціальним суб’єктом, коли на особу покладається виконання або забезпечення дотримання певних правил, що обов’язково передбачає знання таких правил [34] (Прибічником такої наукової позиції є К.П. Задоя, який розрізняє “традиційні” злочини – вбивства, крадіжки, заподіяння тілесних ушкоджень тощо і злочини, які становлять собою порушення встановлених або схвалених державою спеціальних правил тим, хто мав їх дотримуватись (зокрема, злочини у сфері службової діяльності). Використання формули “усвідомлення особою протиправності свого діяння” стосовно злочинів другого виду видається досліднику допустимим на тій підставі, що у таких випадках усвідомлення суб’єктом соціально негативного характеру своїх дій відбувається передусім у зв’язку з відповідними спеціальними правилами (Задоя К.П. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України): Дис. … канд. юрид. наук. – Київ. 2009. – С. 91 – 97). Відтворює таку позицію і Р.В. Вереша [35]. Про усвідомлення бланкетних заборон як шлях до розуміння протиправності злочинів із спеціальним суб’єктом пише і О.І. Бойко, який вважає, що вимушена презумпція правової обізнаності правопорушників державу не прикрашає. Із належності вказаної презумпції до таких, що можуть бути спростовані, випливає те, що справедливий закон повинен передбачати різні режими переслідування тих, хто знає, і тих, хто не знає кримінально-правову основу своєї поведінки [36].

Ухилення від сплати податкових платежів – це, поза всяким сумнівом, злочин зі спеціальним суб’єктом, суть якого становить порушення чинних правил оподаткування. Особа, яка вчиняє подібний злочин, повинна усвідомлювати як фактичний зміст свого діяння, так і те, що воно є повним або частковим відступом від належної моделі поведінки, закріпленої у певних правилах в широкому розумінні цього поняття. Хотів би також уточнити, що наведені у ст. 25 КК РФ визначення прямого і непрямого умислу (в цьому вони не відрізняються від дефініцій, що містяться у ст. 24 КК України) не включають усвідомлення протиправності у число ознак даної форми вини. Тому навряд чи правильно стверджувати, як це робить І.М. Тяжкова, а услід за нею Р.В. Вереша, що саме законодавець визнає усвідомлення протиправності характеристикою умислу, а, отже, й суб’єктивної сторони злочинів, пов’язаних із порушенням певних правил. Насправді це приклад (вияв) доктринального тлумачення кримінального закону. Не випадково О.І. Бойко і Л.Ю. Родіна зазначають, що стосовно злочинів, при описі яких законодавець звертається до вказівки на незаконність поведінки, залишається незрозумілим, обізнаність кого – злочинця або правозастосувача – про незаконність діяння малась на увазі у таких випадках [37]. У зв’язку з цим більш коректним видається висловлювання А.В. Наумова про те, що шляхом конструювання в Особливій частині КК спеціальних складів злочинів, які становлять собою порушення різноманітних правил, законодавець пов’язує усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного діяння з усвідомленням його протиправності. Якщо відповідний суб’єкт не знає правил, інструкцій чи інших документів, до яких відсилає бланкетна диспозиція кримінально-правової норми, інтелектуальний момент умислу виключається, а тому особа, вважає А.В. Наумов, кримінальній відповідальності не підлягає [38]. Мабуть, варто зробити застереження: не підлягає кримінальній відповідальності за вчинення саме умисного злочину.

Переконливе і розгорнуте обґрунтування положення про те, що незнання заборон, встановлених у сфері економічної діяльності, виключає усвідомлення суспільної небезпеки їх порушення, можна знайти у роботах І.В. Шишко. Науковець доводить, що законодавче регулювання економічних відносин із притаманними їм кореляційними зв’язками є настільки складним і громіздким, що навіть фахівці зазнають серйозних труднощів при з’ясуванні змісту відповідних приписів. З тим, щоб уточнити зміст інтелектуального моменту умислу як суб’єктивної ознаки економічних злочинів, І.В. Шишко пропонує викласти у новій редакції законодавче визначення умислу, поклавши в його основу диз’юнкцію – усвідомлення особою суспільної небезпеки або протиправності своїх дій (бездіяльності). Стверджується, що пропонована дефініція умислу виключатиме необхідність встановлювати усвідомлення, по-перше, протиправності стосовно тих злочинів, суспільна небезпека яких є очевидною, і, по-друге, суспільної небезпеки злочинів, в яких таке усвідомлення є вторинним по відношенню до усвідомлення протиправності або взагалі неможливе [39]. С.С. Вітвицька висловлюється за те, щоб доповнити статті глави 22 КК РФ (“Злочини у сфері економічної діяльності”) вказівкою на завідомість порушення норм відповідного базового законодавства [40].

На думку Н.О. Лопашенко, настав час у формулі вини передбачити для складів злочинів, в основу яких покладено порушення приписів інших галузей права, поряд з усвідомленням небезпеки свого діяння також усвідомлення його протиправності. Як приклад неусвідомлення особою протиправності своєї поведінки, що має виключати інкримінування ст. 171 КК РФ (“Незаконне підприємництво”), наводиться ситуація із зайняттям особою, яка у встановленому порядку зареєстрована як суб’єкт підприємництва та яка сплачує належні податки, рідким різновидом підприємницької діяльності без відповідної ліцензії. Авторка цілком справедливо вказує на неправомірність і неетичність презумпції безумовного знання нормативних актів особами, включаючи тих, хто працює у регульованих цими актами сферах, якщо у таких нормативних актах нерідко не можуть розібратись кращі юристи країни, а то й Конституційний Суд держави [41]. Думка не нова: ще у 1926 р. Е.Я. Немировський писав, що значна частина правових норм, які регулюють відносини у складному соціальному організмі, ставить у скрутне становище навіть юристів, у зв’язку з чим неусвідомлення правової забороненості діяння має визнаватись обставиною, що виключає умисел [42].

Б.В. Волженкін також вважає, що усвідомлення суспільної небезпеки економічних злочинів неможливе без усвідомлення факту порушення тих регулюючих законів, які встановлюють порядок здійснення підприємницької та іншої економічної діяльності. Науковець називає дивним становище, коли менш небезпечні (адміністративно карані) порушення порядку здійснення економічної діяльності будуть тягнути відповідальність тільки у разі усвідомлення особою протиправності свого діяння (як цього прямо вимагає ч. 1 ст. 2.2 Кодексу РФ про адміністративні правопорушення 2001 р.) в той час, як для притягнення до відповідальності за більш суспільно небезпечні порушення (злочини) такої обізнаності не вимагатиметься. На погляд Б.В. Волженкіна, послідовна реалізація принципу кримінальної відповідальності за вину вимагає законодавчої регламентації кримінально-правових наслідків помилки особи у забороні, що зроблено у законодавстві багатьох зарубіжних країн [43].

Норми про вказаний Б.В. Волженкіним різновид юридичної помилки відомі зарубіжному кримінальному законодавству (це, наприклад, § 9 КК Австрії, ст. 14 КК Іспанії, ст. 16 КК Республіки Корея, § 30 КК Польщі, § 20 КК Швейцарії, ст. 9 глави 24 КК Швеції, ст. 122-3 КК Франції, § 17 КК ФРН, ст. 38 КК Японії). Висновок про доцільність мати у КК України і КК РФ аналогічні положення роблять чимало українських і російських науковців [44], які цілком логічно пропонують диференціювати кримінально-правові наслідки вчиненого діяння залежно від того, наскільки сумлінно (вибачально) помилялась особа із питання про забороненість (протиправність) конкретного діяння. У контексті здійснюваного дослідження вважаю за необхідне акцентувати увагу на тому, що законодавчий опис аналізованого різновиду юридичної помилки має враховувати специфіку злочинів, передбачених кримінально-правовими нормами із бланкетними диспозиціями. Обмеженим, а тому неприйнятним видається розуміння юридичної помилки як неправильного уявлення особи тільки про кримінально-правові ознаки (властивості) діяння та його наслідків. Перевага пропонованого варіанту розв’язання проблеми (порівняно з уточненням легального опису умислу, в основу якого можна було б покласти диз’юнкцію – усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння чи його протиправності) вбачається у тому, щоб зробити наголос не стільки на незнанні закону (а тому скасовувати відповідну конституційну презумпцію (Водночас обґрунтованою вважаю пропозицію С. Саєнка викласти ч. 2 ст. 68 Конституції України у новій редакції: “Не звільняє від юридичної відповідальності незнання нормативно-правових актів, які в установленому порядку були офіційно оприлюднені та набрали чинності” (Саєнко С. Необхідність коригування конституційної формули презумпції знання закону: адміністративно-правовий аспект // Юридична Україна. – 2009. – № 4. – С. 47)) не треба), скільки на помилці – неправильному сприйнятті його змісту.

Таким чином, вважаю за необхідне висунути для обговорення пропозицію про доповнення КК України нормою приблизно такого змісту: “Якщо особа сумлінно помилялась щодо протиправності вчиненого нею діяння, ознаки якого як злочину визначені цим Кодексом і нормативним актом, який не є законом про кримінальну відповідальність (бланкетна диспозиція статті або частини статті Кодексу), вона через відсутність вини кримінальній відповідальності не підлягає. У разі, коли особа з урахуванням обставин справи могла усвідомлювати протиправність зазначеного діяння, а тому могла уникнути такої помилки, вчинене нею діяння вважається вчиненим через необережність”.

Розумію, що запропоноване формулювання конкретного різновиду юридичної помилки містить оціночний елемент, а це при застосуванні запропонованої норми (у разі включення її до КК) означатиме дискреційну (тобто здійснювану за своїм розсудом) діяльність правозастосовних органів. Щоправда, сумніваюсь у тому, що на законодавчому рівні тут можлива якась конкретизація – а саме розкриття змісту сумлінності помилки. Якщо звернутись до законодавчих визначень умислу і необережності (ст. 24 і ст. 25 КК), то є цілком очевидним, що застосування пов’язаних із суб’єктивною стороною норм КК неминуче пов’язане із дискреційною діяльністю правозастосовних органів, яка, звичайно, може включати в себе не просто суб’єктивізм, а корупційну складову (бажала особа настання суспільно небезпечних наслідків чи лише свідомо їх допускала; могла чи ні особа передбачати можливість настання суспільно небезпечних наслідків тощо) (… убъективные процессы напрямую не наблюдаемы, их нельзя измерить какими-либо приборами… Вину как нечто субъективное можно определить исключительно путем анализа и оценки объективных обстоятельств совершенного лицом правонарушения. Поэтому достижение истины при исследовании субъективных свойств совершенного действия является относительным и целиком зависит, с одной стороны, от совокупности объективных фактов, собранных и в установленном порядке зафиксированных в качестве доказательств, и от самого правоприменителя, его опыта, знаний, субъективных особенностей – с другой” (Скляров С.В. Вина и мотивы преступного поведения. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 11)). На це вказують опубліковані матеріали практики Верховного Суду України у кримінальних справах навіть про злочини проти життя та здоров’я особи, а ми ведемо мову про матерію, яка є складнішою на порядок. Оціночний характер запропонованого звороту “сумлінність помилки особи щодо протиправності діяння”, забезпечуючи гнучкість кримінально-правового регулювання, як на мене, цілком узгоджується із виокремленими О.В. Кобзєвою основними об’єктивною та суб’єктивною причинами використання у кримінальному законі оціночних ознак. Якщо такою об’єктивною причиною виступає надзвичайна багатоманітність соціально небезпечних предметів, властивостей і явищ, які потребують постійного контролю, то основною суб’єктивною причиною правильно названо створення особливого прийому законодавчої техніки, необхідного для відображення у кримінальному законі згаданої багатоманітності явищ і процесів суспільного життя [45].

Висловлю сподівання на те, що, так би мовити, просте посилання на незнання нормативно-правових актів, до яких відсилають бланкетні диспозиції норм КК, не дозволятиме особам на підставі пропонованої норми про юридичну помилку уникати кримінальної відповідальності за вчинене.

Адже останню буде виключати тільки сумлінна помилка, а саме тлумачення поняття “сумлінний” (добросовісний, старанний, той, хто ретельно виконує певну роботу) передбачає наявність конкретних поважних обставин, які ввели правопорушника в оману. Так, у сфері кримінально-правової протидії порушенням податкового законодавства йдеться зазвичай про те, що платник податків (податковий агент) може керуватись різноманітними податковими роз’ясненнями (у т. ч. отриманими не за запитом до контролюючого органу – ДПА, ДМС тощо), роз’ясненнями з питань застосування податкового законодавства, наданими іншими державними органами (наприклад, Мінфін, Мін’юст, Держпідприємництво), консультаціями, коментарями фахівців у ЗМІ, а так само брати до уваги доступні судові рішення у подібних податкових спорах. Лише сумлінна помилка особи щодо забороненості своєї поведінки, спростовуючи конституційну презумпцію знання особою законів, яку як загальне правило я не відкидаю, виключатиме кримінальну відповідальність за допущені порушення податкового та іншого регулятивного законодавства. Щодо небезпеки корупційної складової, то хотів би сказати, що закон може бути і ідеальним, однак застосовуватись з різних причин таким чином, що від його “букви” і “духу” нічого не залишиться.

Список використаних джерел

1. Козлов А.П. Понятие преступления. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 573.

2. Марцев А.И. О вине и виновности в уголовном праве // Предмет уголовного права и его роль в формировании уголовного законодательства Российской Федерации. Науч.-практ. конф., посвящ. памяти проф. А.Н. Красикова (25 – 26 апреля 2002 г.) / Отв. ред. Б.Т.Разгильдиев. – Саратов: Изд-во СГАП, 2002. – С. 19 – 20.

3. Филимонов В. Теоретические проблемы учения о вине в уголовном праве // Уголовное право. – 2004. – № 3. – С. 71.

4. Бавсун М.В., Векленко С.В. Проблемы виновного вменения за преступления, совершаемые по неосторожности // Правоведение. – 2004. – № 5. – С. 139.

5. Концепция уголовного законодательства Российской Федерации: Концепция подготовлена И.М. Гальпериным, А.И. Игнатовым, С.Г. Келиной, Ю.А. Красиковым, Г.М. Миньковским, М.С. Палеевым, С.А. Пашиным, Э.Ф. Побегайлом, О.Ф. Шишковым // Государство и право. – 1992. – № 8. – С. 43; Концепція розвитку законодавства України на 1997 – 2005 роки. Наукове видання / Під ред. д.ю.н. В.Ф.Опришка. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – С. 65 – 66.

6. Рарог А.И. Пробелы в уголовном законодательстве России // “Черные дыры” в российском законодательстве. – 2008. – № 1. – С. 183; Кауфман М. Пробелы в уголовном праве: понятие и виды // Уголовное право. – 2006. – № 6. – С. 42.

7. Пикуров Н.И. Особенности применения норм уголовного права с учетом его системных свойств // Современные разновидности российской и мировой преступности: состояние, тенденции, возможности и перспективы противодействия / Сборник научных трудов под ред. д.ю.н., проф. Н.А. Лопашенко. – Саратов, 2005. – С. 385.

8. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая. В 2 т. Т. 1. – М.: Наука, 1994. – С. 238.

9. Есаков Г.А. Mens rea в уголовном праве США: историко-правовое исследование. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – С. 260.

10. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть / Под ред. и с предисл. И.Д. Козочкина. – М.: Ин-т межд. права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2001. – С. 317.

11. Захаров А. Глава 22 УК РФ: вопросы законности и юридической ошибки // Уголовное право. – 2004. – № 4. – С. 23 – 25.

12. Твердомед А. Кому не ясно? // Бизнес. – 21 апреля 2008 г. – № 16. – С. 75; Твердомед А. Податок за замовчуванням // Дзеркало тижня. – 31 жовтня 2009 р. – № 42.

13. Есаков Г.А. Вказана праця. – C. 255 – 256, с. 376 – 380.

14. Рарог А.И. Квалификация преступлений по субъективным признакам. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – С. 172 – 173.

15. Яни П.С. О значении принципа “ignorantia juris nocet” для вменения составов экономических преступлений // Уголовное право в XXI веке: материалы Международной научной конференции на юрид. ф-те МГУ им. М.В.Ломоносова 31 мая – 1 июня 2001 г. – М.: Лекс-Эст, 2002. – С. 235.

16. Маланчук П. Функція захисту у справах про господарські злочини у контексті співвідношення принципів презумпції невинуватості і презумпції знання закону // Підприємництво, господарство і право. –
2001. – № 8. – С. 110.

17. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – С. 29.

18. Шестаков А.В. Теневая экономика: Учеб. пособие. – М.: Издательский Дом “Дашков и К”, 2000. – С. 103.

19. Звіт Наглядової ради з питань реалізації Програми модернізації Державної податкової служби України (ПМДПС – І) 2007-05-24 // Вісник податкової служби України. – 2007. – № 36. – С. 18.

20. Кирш А. Страшная крамола // Зеркало недели. – 22 октября 2005 г. – № 41.

21. Налоговое право состоит из 2 тысяч документов // Бизнес. – 31 января 2005 г. – № 5.

22. Косміна Л. ПДВ: зміни в оподаткуванні // Вісник податкової служби України. – 2003. – № 11 – 12. – С. 14.

23. Проблемные вопросы, требующие разъяснений ГНА Украины // Бухгалтерия. – 18 апреля 2005 г. – № 16. – С. 35.

24. Бюджет починається з податків // Вісник податкової служби України. – 2006. – № 38. – С. 13.

25. Будько З.М. Місце і значення презумпції професіоналізму в системі принципів поадктовогоправа // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 2. – С. 57 – 65.

26. Андрушко П.П. Коментар до постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 // Вісник Верховного Суду. – 2004. – № 11. – С. 18.

27. Костенко О. Необережність при застосуванні закону: “біла пляма” в праві? // Юридичний журнал. – 2006. – № 5. – С. 75 – 76.

28. Таганцев Н. С. Вказана праця. – С. 238.

29. Жалинский А.Э. Современное немецкое уголовное право. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект,
2004. – С. 172.

30. Клепицкий И.А. Система хозяйственных преступлений. – М.: Статут, 2005. – С. 432.

31. Шишко И.В. Экономические правонарушения: Вопросы юридической оценки и ответственности. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 291.

32. Клепицкий И.А. Вказана праця. – С. 63 – 70.

33. Лунеев В.В. Субъективное вменение. – М.: Спарк, 2000. – С. 51 – 52.

34. Курс уголовного права. Том 1: Учение о преступлении. Учебник для вузов / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. – М.: Изд-во “Зерцало”, 1999. – С. 307 – 308.

35. Вереша Р.В. Проблеми вини в теорії кримінального права: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2005. – С. 186.

36. Бойко А.И. Базовые проблемы уголовно-правового регулирования в XXI в. // Российское уголовное право: традиции, современность, будущее: Материалы научной конференции, посвященной памяти профессора М.Д.Шаргородского / Под ред. Н.М.Кропачева, Б.В.Волженкина. – СПб.: Издат. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Изд-во юрид. ф-та С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. – С. 50; Бойко А.И. Преступное бездействие. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – С. 89 – 91; Бойко А.И. Система и структура уголовного права: В 3-х т. Т. ІІ. Системная среда уголовного права. – Ростов-на-Дону: Изд-во ЮФУ, 2007. – С. 97 – 108.

37. Бойко А.И., Родина Л.Ю. Контрабанда: история, социально-экономическое содержание и ответственность. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – С. 178.

38. Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 1. Общая часть. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 2004. – С. 231 – 232, с. 249.

39. Шишко И.В. Вказана праця. – С. 34 – 35, с. 251 – 253, с. 273 – 291, с. 305.

40. Витвицкая С.С. Проблемы конституционной адекватности криминализации и пенализации деяний в сфере экономической деятельности // Конституционные основы уголовного права. Материалы I Всероссийского конгресса по уголовному праву, посвященного 10-летию Уголовного кодекса Российской Федерации. – М.: ТК Велби, 2006. – С. 108.

41. Лопашенко Н.О. Основы уголовно-правового воздействия: уголовное право, уголовный закон, уголовно-правовая политика. – СПб.: Изд-во Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2004. – С. 231 – 232; Лопашенко Н.А. Преступления в сфере экономики: авторский комментарий к уголовному закону (раздел VIII УК РФ). – М.:Волтерс Клувер, 2006. – С. 226 – 228.

42. Антологія української юридичної думки. В 10 т. Том 7: Кримінальне право. Кримінальний процес / Упорядники: О.М. Костенко, О.О. Кваша; Відп. ред. О.М. Костенко. – К., 2004. – С. 497 – 498.

43. Волженкин Б.В. Преступления в сфере экономической деятельности (экономические преступления). – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – С. 102 – 103; Уголовное право России: Общая Часть: Учебник / Под ред. Н.М. Кропачева, Б.В. Волженкина, В.В. Орехова. – СПб.: Издат. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Изд-во юрид. ф-та С.-Петерб. гос. ун-та, 2006. – С. 517 – 521; Волженкин Б.В. Преступления в сфере экономической деятельности по уголовному праву России. – СПб.: Изд-во Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2007. – C. 104 – 106, 709 – 710; Современные проблемы и стратегии борьбы с преступностью / Науч. ред. В.Н. Бурлаков, Б.В. Волженкин. – СПб.: Издат. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Изд-во юрид. ф-та С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. – С. 251 – 254.

44. Вапсва Ю.А. Ошибка в содержании субъективной стороны состава преступления: Дис. … канд. юрид. наук. – Харьков, 2000. – С. 110 – 119; Вереша Р.В. Вказана праця. – С. 218 – 219; Вереша Р.В. Помилка в кримінальному законодавстві зарубіжних держав // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – Число 1. – С. 280 – 282; Кропачев Н.М., Прохоров В.С. Механизм уголовно-правового регулирования: Уголовная ответственность: Уч. пособие. – СПб.: Санкт-Петербургский гос. ун-т, 2000. – С. 44; Кругликов Л.Л., Спиридонова О.Е. Юридические конструкции и символы в уголовном праве. – СПб.: Изд-во Р. Асланова “Юридический центр Пресс”, 2005. – С. 52 – 53; Маркунцов С.А. Уголовно-правовой запрет: теоретический аспект. – М.: Юрлитинформ, 2007. – С. 82 – 83; Оробець К. Нормативний статус помилки у кримінальному праві: компаративний аналіз // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 3. – С. 119; Стратегии борьбы с преступностью (Материалы научно-практической конференции). Обзор подготовила Н.Г. Тогонидзе // Государство и право. – 2004. – № 3. – С. 107; Шишко И.В. Вказана праця. – С. 290 – 29; Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Київ, 2007. – С. 25; Якушин В.А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. – Тольятти: ТолПИ, 1998. – С. 289.

45. Кобзева Е.В. Оценочные признаки в уголовном законе / Под ред. Н.А. Лопашенко. – Саратов: Изд-во ГОУ ВПО “Саратовская государственная академия права”, 2004. – С. 102 – 103.