Бібліографічні дані публікації
Дудоров О.О. Проблема юридичної особи як суб’єкта злочину та її вирішення у проектах КК України // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2. – С. 133 – 141
© Дудоров О. О.
Зміст
Текст статті (в оригіналі)
Згідно з чинним законодавством України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла встановленого віку. Аналіз ст. ст. 3 – 5, 8 – 10 КК, присвячених дії кримінального закону у просторі, підставам і вікові кримінальної відповідальності, формам вини, дозволяє зробити висновок про те, що юридична особа – підприємство, установа, організація суб’єктом кримінальної відповідальності не визнається. Аналогічним чином вирішується дискусійна у доктрині і світовій законодавчій практиці проблема встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб і у проекті КК, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України. Автори цього проекту – провідні криміналісти Харкова і Києва переконані у тому, що принцип особистої, перcональної відповідальності за злочин як винне діяння є важливим досягненням людської цивілізації, від якого не варто відмовлятись навіть з огляду на деякі міжнародно-правові рекомендації та багатий, але досить неоднозначний зарубіжний досвід. Нагадаю, що на сьогодні законодавству, зокрема, таких країн світу, що належать до різних правових систем, як США, Канада, Англія, Шотландія, Ірландія, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Португалія, Китай, Японія відомий інститут кримінальної відповідальності юридичної особи. Законодавець деяких інших країн, визнаючи лише фізичну особу суб’єктом злочинів, все ж допускає застосування щодо юридичних осіб певних заходів кримінально-правового впливу (Німеччина, Бельгія, Швеція, Італія, Іспанія).
У проекті КК, підготовленому за завданням Комісії Верховної Ради України 12-го скликання з питань правопорядку та боротьби із злочинністю авторським колективом на чолі з В.М. Смітієнком, юридичну особу пропонується визнати суб’єктом злочинів проти миру і безпеки людства, здоров’я населення, проти держави, у сферах природокористування і господарювання. До організацій, які вчинили злочини, згідно з ч. 2 ст. 55 вказаного проекту КК планується застосовувати такі покарання, як: кримінальна реституція (відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди); штраф у межах від 15 до 30% річного доходу юридичної особи (у разі ухилення від його сплати суд може замінити штраф конфіскацією майна у подвійному розмірі несплаченої суми штрафу); заборона здійснювати певну діяльність; конфіскація знарядь і засобів вчинення злочину; оголошення юридичної особи злочинною організацією та її ліквідація з конфіскацією майна. Ст. 3 проекту проголошує принцип рівності юридичних осіб перед законом незалежно від їх виду, сфери діяльності, статусу та форми власності. Передбачається, що притягнення до кримінальної відповідальності юридичної особи не виключатиме караність поведінки тієї фізичної особи, яка безпосередньо брала участь у незаконній діяльності юридичної особи чи сприяла її здійсненню.
Таким чином, розробники двох проектів вітчизняного Кримінального кодексу з питання про можливість встановлення кримінальної відповідальності для юридичних осіб займають діаметрально протилежні позиції. З огляду на це, автор пропонованої статті вирішив проаналізувати аргументи прибічників і супротивників включення положень про юридичну особу як суб’єкта злочину у КК України. Оскільки проблема “підприємства на лаві підсудних” має вирішуватись нашим законодавцем з урахуванням не лише зарубіжного досвіду [3] і сучасної соціально-економічної ситуації в країні, а й власних кримінально-правових традицій, вважаю за доцільне звернутись передусім до дореволюційної юридичної літератури.
Професор Харківського університету Л.Є. Владіміров, називаючи ідею групової кримінальної відповідальності нелогічною і безглуздою, стверджував, що тільки фізична особа здатна скоїти злочин. Вже із самого терміну “винуватець злочину” випливає, що кара може покладатись лише на того, хто вчинив злочин своїми інтелектуальними або фізичними силами [1]. Передбачені кримінальним законодавством випадки накладення штрафів на територіальні утворення вчений характеризував як профілактичні засоби, за допомогою яких держава спонукає групу осіб не сприяти злочину.
Нагадаю, що ст. 530 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. містила вказівку на штраф у розмірі до 300 рублів для кожного члена тієї єврейської общини, яка самостійно не знайшла і не видала начальству втікача – військовослужбовця єврейської національності; ст. 985 Уложення встановлювала грошові стягнення для членів общини, відповідальної за повторне відпускання осіб, які в силу віку, стану здоров’я та інших обставин були не здатні заробити собі на життя, а тому займались жебрацтвом. У сфері боротьби з контрабандою визнавалось, що юридичні особи не підлягають кримінальному переслідуванню за злочинні дії
своїх агентів, які повинні відповідати у порядку кримінального судочинства самостійно, особисто [2]. При цьому ст. 1061 Митного Статуту (т. 6 Зібрання законів Російської імперії), визначаючи коло осіб, відповідальних за контрабанду, передбачала можливість застосування грошових стягнень щодо акціонерних товариств і товариств на паях. У разі виявлення контрабандних товарів у промислових і торговельних закладах, які належали вказаним юридичним особам, останні притягувались до відповідальності за вчинення контрабанди за наявності однієї з двох наступних умов: 1) безпосередніх винуватців злочину встановити не вдалося; 2) фізичні особи, які вчинили контрабанду, протягом місяця не виконали вирок суду про стягнення з них пені або
вартості предмета злочину.
Незважаючи на деякі залишки групової відповідальності за кримінально карані діяння на законодавчому рівні, у дореволюційній доктрині – як кримінально-правовій [3], так і цивілістичній [4], загальноприйнятим було положення про нездатність юридичної особи виступати як суб’єкт злочину. Водночас юридична особа визнавалась суб’єктом цивільно-правової, майнової відповідальності, зобов’язаним відшкодувати шкоду, заподіяну винними протиправними діями своїх представників під час виконання покладених на них обов’язків. Подібна непослідовність із питання про суб’єктний склад різних правопорушень, на яку, до речі, і сьогодні звертають увагу прибічники запровадження інституту кримінальної відповідальності організацій, пояснювалась двома обставинами: по-перше, винятково особистим характером кримінальної відповідальності і покарання, яке може бути призначене лише окремо взятій людині, по-друге, тим, що злочин, наприклад, вбивство чи образа, є приватною справою представника юридичної особи, який переслідує при цьому власні інтереси. Якщо представник організації, порушуючи кримінальний закон, все ж діє від її імені, в її інтересах, за дорученням або під прикриттям організації, то він і буде в індивідуальному порядку притягатись до кримінальної відповідальності. Правильність такого підходу випливала з того, що представники юридичної особи не уповноважені на порушення чинного законодавства, а вчинення кримінально караних діянь не може не суперечити цілям і призначенню створеної юридичної особи. Крім цього, лише людина як носій розуму і волі може думати і бажати, а, отже, здатна вчинити злочин (Для А.Н.Трайніна безспірним було те, що юридична особа не спроможна порушити статут – так само, як вона не може вбити чи вкрасти (Трайнин А.Н. Уголовное право. Часть Особенная. Изд. 2-ое, доп. и перераб. – М.: Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1927. – С. 202). М.С. Таганцев, відстоюючи принцип кримінальної безвідповідальності юридичної особи як ідеального (фіктивного) утворення, зазначав, що цей принцип не звільняє від відповідальності тих представників або членів організації, які безпосередньо вчинили злочинні діяння.
Так, за образливий лист, написаний від імені клубу, мають відповідати його керівники, які підписали цей лист, а не сам клуб, за фальшування документів, вчинене правлінням акціонерного товариства, відповідатимуть особи, які виготовили, підписали або використали завідомо підроблений документ [5]. У дореволюційній літературі вказувалось і на те, що застосування кримінальних санкцій до організації неминуче зачіпатиме інтереси невинуватих осіб, які входять до її складу або вступають з нею у стосунки, вражатиме ті позитивні цілі, заради яких створювалась ця юридична особа.
Повертаючись до сьогодення, зауважу, що значною мірою викладена вище аргументація відтворена, щоправда, у більш стислій формі, у сучасних підручниках із Загальної частини кримінального права України [6]. Вважається, що кримінальна відповідальність юридичних осіб несумісна з принципом індивідуальної відповідальності; вини, тобто психічного ставлення до вчиненого діяння та його наслідків, у підприємства та організації бути не може; кримінальний закон пов’язує відповідальність із здатністю особи, яка вчинила злочин, усвідомлювати свої дії та керувати ними, а такою якістю володіє лише людина; не будучи носієм свідомості, юридична особа не здатна сприймати цілі кримінального покарання. Переважна більшість вітчизняних фахівців переконана у тому, що за злочини, вчинені у процесі діяльності юридичної особи від її
імені або за її дорученням, повинні відповідати ті фізичні особи, які безпосередньо вчинили кримінально карані діяння.
Наприклад, за ст. 135 КК України мають притягатися до відповідальності посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, власники підприємств або уповноважені ними особи, на яких законом чи на підставі наказу, посадової інструкції спеціального розпорядження безпосередньо покладено обов’язок забезпечувати додержання вимог законодавства про охорону праці (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 жовтня 1982 р. “Про практику застосування судами України законодавства у справах, пов’язаних з порушеннями правил охорони праці” в редакції постанови Пленуму від 3 грудня 1997 р. № 12).
Якщо на підприємстві чи в організації вимоги законодавства про охорону праці порушують інші посадові особи, застосуванню підлягають статті КК про відповідальність за посадові злочини або злочини проти особи. У тому разі, коли юридична особа, будучи платником податків, зборів та інших обов’язкових платежів, ухиляється від їх сплати або, виконуючи роль податкового агента держави, неналежним чином виконує обов’язки щодо нарахування і утримання податкових платежів, за ст. 148-2 КК повинні відповідати посадові особи конкретного підприємства, установи чи організації. Міркуючи про те, наскільки доречно визнавати юридичну особу суб’єктом кримінально караного ухилення від сплати податків, як це пропонується у ст. 274 проекту КК, підготовленого колективом на чолі з В.М. Смітієнком, необхідно, на мій погляд, враховувати ту обставину, що інкримінована злочинна поведінка може бути “самодіяльністю” конкретної посадової особи підприємства. Наприклад, бухгалтер підприємства нічого не знає про угоди, здійснювані директором за готівку, а тому не відображає їх у звітній документації.
Керівник підприємства, не будучи фахівцем у податковому і бухгалтерському законодавстві, інколи не здатен компетентно перевірити правильність даних, наведених бухгалтерськими працівниками у документах, які подаються до фіскальних органів. Ці та інші подібні ситуації, в яких типовий для юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм тандем “керівникбухгалтер” не спрацьовує, наводить на думку про те, що принаймні у сфері боротьби із податковими злочинами юридичну особу безпідставно визнавати суб’єктом кримінальної відповідальності.
Поділяю поширену у кримінально-правовій доктрині тезу: якщо окремими представниками юридичної особи вчинені злочини, то саме ці представники, а не юридична особа, від імені якої вони виступали, повинні переслідуватись у кримінальному порядку. Правильність такого підходу зумовлена і тим, що ст. 61 Конституції України закріплює індивідуальний характер юридичної відповідальності – положення, яке у сфері кримінального судочинства передбачає обрання конкретної міри покарання з урахуванням не лише характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого, обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, а й особи винного.
Застосування щодо юридичних осіб кримінальних санкцій у випадку сприйняття Верховною Радою України аналізованого інституту навряд чи буде справедливим кроком. Адже у результаті покарання організації неминуче вражатимуться майнові та службові інтереси тих працівників, які не скоювали протиправних вчинків і взагалі були непричетні до кримінально караної поведінки інших службовців ( І.А. Клепицький заперечує: “… нельзя не учитывать, что те неблагоприятные последствия, которые наступают в результате осуждения юридического лица в отношении заинтересованных в его благосостоянии третьих лиц, вовсе не входят в содержание уголовной ответственности и, следовательно, не нарушают уголовно-правового принципа личной ответственности. Это лишь неизбежные негативные издержки применения права, которое сродни, напр., неблагоприятным последствиям осуждения человека для членов его семьи” (Клепицкий И.А. Система хозяйственных преступлений. – М.: Статут, 2005. – С. 79). Звичайно, можна розмірковувати так, як це роблять китайські фахівці, котрі є прибічниками встановлення кримінальної відповідальності для юридичних осіб.
Вони виходять з того, що рівномірний розподіл тягара кримінально-правового реагування на всіх без винятку працівників організації має позитивну сторону у тому плані, що члени колективу будуть контролювати дотримання юридичною особою вимог чинного законодавства [7]. З огляду на специфіку і призначення кримінального права як галузі права, такий аргумент не переконує. Кримінальне законодавство України покликане забезпечити захист найважливіших соціальних цінностей від суспільно небезпечних посягань і не має своїм завданням виховання ефективних власників та управлінців, створення такої організації праці, яка б виключала службові зловживання. У США – країні, в якій кримінальна відповідальність корпорацій вже тривалий час передбачена на федеральному і штатному рівнях, визнається, що застосування до юридичних осіб кримінальних покарань породжує цілком конкретні негативні наслідки – звільнення з роботи працівників у разі припинення діяльності підприємства, невиконання зобов’язань перед кредиторами, підвищення цін на товари й послуги. Фактично збитки, заподіяні корпорації внаслідок сплати нею штрафу, можуть перекладатись не лише на споживачів, що досить проблематично за умов ринкової кон’юнктури, а й на рядових акціонерів, які не мають жодного відношення до зловживань управлінського персоналу.
Згідно з ч. 1 ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення. Місцезнаходження цієї норми (розділ II Основного Закону – “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”) дозволяє зробити висновок про те, що її дія поширюються лише на фізичних осіб. Законодавець тих країн, в яких встановлено кримінальну відповідальність юридичних осіб, зокрема, США, Франції, Китаю, передбачає, що застосування кримінальних санкцій до організацій ґрунтується на принципі “покарання двох сторін”. Вважається, що у подібних випадках існують два різні суб’єкти відповідальності. Тому на юридичну особу накладається покарання майнового або
організаційного характеру, що не виключає індивідуальну кримінальну відповідальність тих працівників організацій, карані діяння яких розглядаються як зловживання юридичної особи. У зв’язку з викладеним вище навряд чи можна погодитись з думкою про те, що визнання юридичної особи суб’єктом кримінальної відповідальності суперечитиме принципові заборони подвійної відповідальності за один і той же злочин [8]. Положення про спільну відповідальність юридичної і фізичної особи критикувалось деякими науковцями під час роботи над новим КК Франції, однак з іншої точки зору, не пов’язаної з проблематикою подвійного засудження. Висловлювались міркування про те, що у тому разі, коли дія була вчинена від імені юридичної особи, у межах повноважень, встановлених для керівників установчими документами, в інтересах виключно юридичної особи і за допомогою наданих нею засобів, то мова повинна йти про самостійне злочинне діяння лише юридичної особи. У таких ситуаціях фізична особа – керівник виконує роль своєрідного інструмента, за допомогою якого юридична особа скоює заборонене законом діяння.
Науковці, які є прибічниками інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, зазвичай обґрунтовують свою позицію за допомогою наступних аргументів. Майнові санкції, які підлягають застосуванню до юридичних осіб, що вчинили злочини проти навколишнього середовища, здатні реалізувати ідею про перетворення шкідливої екологічної діяльності у заняття, невигідне в економічному плані ( “…тот факт, что за изнасилование, совершенное отдельным монахом, нельзя закрывать монастырь, вовсе не свидетельствует о том, что его нельзя закрыть, в том числе и на основании приговора суда, а не в административном порядке, в случае, если он фекалии и иные сточные воды будет сбрасывать в ближайшую речку” (Козлов А.П. Понятие преступления. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 400). Аналізуючи тенденції судової практики у справах про екологічні злочини, С.Г. Келіна зазначає, що притягнення до кримінальної відповідальності керівника, який, хоч і знав про незаконну діяльність очолюваного ним підприємства із забруднення довкілля, проте своїми силами нічого не міг змінити, фактично є об’єктивним інкримінуванням [9]. Шкода, яка заподіюється злочинною діяльністю організацій, як правило, істотно перевищує шкоду – наслідок кримінально караної поведінки фізичної особи. З урахуванням різної платоспроможності юридичних і фізичних осіб міри покарання, які призначаються організаціям, здатні ліквідувати будь-які переваги фінансового та економічного характеру, отримані в результаті вчинення злочинів. Кримінальний процес порівняно з адміністративним, цивільним та арбітражним судочинством є більш серйозною й ефективною процедурою, яка здатна викликати значний громадський резонанс і в межах якої реальніше стягнути заподіяні збитки і покарати організацію – правопорушника. Не виключаються ситуації, в яких керівні працівники підприємств намагатимуться уникнути відповідальності за завдану економічну або екологічну шкоду, посилаючись на те, що конкретне протиправне рішення було прийняте колегіальним органом управління.
На думку В.М. Смітієнка та Г.І. Агафонова, юридична особа як суб’єкт кримінальної відповідальності, будучи не фантомом або логічною абстракцією, а цілком реальною структурою, спроможна усвідомлювати та сприймати тяжкість карального впливу [10]. Свою думку автори обґрунтовують даними досліджень у галузі соціальної психології про перетворення спільноти людей у суб’єкт активної діяльності. Пропозиція ввести кримінальну відповідальність юридичних осіб має і системно-правове пояснення, яке стосується зв’язків кримінального права з тими галузями права, яким вже тривалий час відомі норми, котрі передбачають відповідальність організацій, зокрема, із фінансовим, адміністративним, цивільним, митним правом (“Наявність в проекті КК України відповідальності юридичних осіб сприятиме посиленню взаємодії кримінального і цивільного права, підніме авторитет цивільного законодавства, оскільки буде складовою частиною забезпечення кримінально-правової політики в державі” (Смітієнко В., Матковський О. Реформа цивільного законодавства в світлі проблем кримінального права // Право України. – 1998. – № 4. – С. 42). Так склалося, що юридична особа є традиційним інститутом цивільного права. Вчення про юридичну особу – тема багатьох цивілістичних досліджень. У зв’язку з цим давати власне, кримінальноправове визначення юридичної особи, як це пропонується у ч. 3 ст. 3 проекту КК України, розробленого колективом на чолі з В.М. Смітієнком, навряд чи доцільно. У даному разі достатньо було б обмежитись відсильною нормою, яка б вказувала на конкретні статті Цивільного кодексу.
Відповідно до ст. 26 вказаного проекту КК кримінально каране діяння вважається вчиненим юридичною особою у тому разі, коли заборонена дія або бездіяльність виконана чи санкціонована її керівником або колективним органом управління, що діяв від імені юридичної особи. Згідно зі ст. 29 ЦК орган юридичної особи виражає і реалізує її дієздатність. Своєму керівному органу юридична особа делегує повноваження на прийняття і виконання стратегічних і оперативних рішень від імені юридичної особи, у зв’язку з чим такі рішення (одноособові або колегіальні) ототожнюються з поведінкою всієї юридичної особи. На думку авторів проекту Кримінального кодексу, злочин необхідно визнавати вчиненим юридичною особою лише у тому разі, коли кримінально-правову заборону порушили ті фізичні особи, які є другим “я” (alter ego) юридичної особи. Вчинення дій або бездіяльності іншими працівниками юридичної особи, наприклад, представниками технічного або обслуговуючого персоналу, не визнається передумовою кримінальної відповідальності юридичної особи. Натомість підставою цивільно-правової відповідальності організації згідно із ст. 441 ЦК виступає шкода, заподіяна з вини будьяких працівників юридичної особи під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків. Ознакою, покликаною відмежувати караність юридичної особи від тих випадків, коли до відповідальності повинні притягатись лише конкретні фізичні особи – управлінські працівники організації, у ст. 26 проекту КК виступає вказівка на дії “від імені юридичної особи”. Таке формулювання, вочевидь, означає, що юридична особа відповідатиме у порядку кримінального судочинства лише у тому разі, коли працівники її управлінської сфери вчинять протиправні діяння із використанням наданих їм службових повноважень і в межах встановленої компетенції.
Однією з найбільш спірних проблем у контексті встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб, поза всяким сумнівом, є проблема вини організації. У літературі з адміністративного та цивільного права зустрічаються різноманітні тлумачення вини юридичної особи. Так, Є.В. Овчарова, погоджуючись з Б.І. Пучинським, визначає вину організації у вчиненні адміністративного проступку як нездійснення організацією зусиль для виконання покладених на неї обов’язків, за що законодавством встановлено адміністративну відповідальність [11]. Тим самим суб’єктивна сторона правопорушення, як на мене, ототожнюється з діянням як характеристикою об’єктивної сторони адміністративного проступку. Відомий український цивіліст Г.К. Матвєєв психологічним змістом вини юридичної особи вважав хибну волю і свідомість працівників організації у вигляді умислу чи необережності [12]. В.О. Тархов, також будучи переконаним у тому, що вина юридичної особи виражається у вині окремих працівників і є колективною, додавав: в юридичній особі як колективному утворенні недоліки і недоречності окремого працівника можуть і повинні бути компенсовані іншими членами колективу [13].
Вказавши, що за своєю формою вина юридичної особи є умисною, автори аналізованого проекту КК України у ст. 19 уточнюють, що “вина юридичної особи визначається завідомою незаконністю вчиненого нею”. До звичних, усталених у кримінально-правовій доктрині інтелектуальних і вольових ознак вини як психологічної категорії у даному разі, справді, звертатись проблематично. Тому розробники проекту КК висувають власне розуміння вини юридичної особи у кримінальному праві, допускаючи при цьому, на мою думку, ототожнення об’єктивної і суб’єктивної сторін злочину. Запропонований підхід означає рух у напрямі об’єктивного інкримінування, тобто відповідальності без вини, і змушує нагадати ту обставину, що введенням кримінальної відповідальності юридичних осіб англо-американська система права значною мірою завдячує інституту абсолютної (суворої) відповідальності. Як відомо, делікти абсолютної заборони – це злочини, стосовно яких достатньо обмежитись встановленням об’єктивних ознак діяння, факту порушення закону, а визначати будь-яке психічне ставлення до вчиненого діяння та його наслідків, тобто власне вину не потрібно.
Викладене вище засвідчує складність і неоднозначність проблеми юридичної особи як суб’єкта злочину. Погоджуючись з аргументами тих фахівців, які виступають проти встановлення кримінальної відповідальності для юридичних осіб у новому КК України, вважаю, що справжньої потреби у даному інституті, який ламає перевірені часом, усталені принципи і норми кримінального права, немає. Нашим парламентаріям, які вирішуватимуть проаналізовану у цій статті проблему під час прийняття нового КК України, варто пам’ятати, що чинне законодавство вже містить чимало приписів, за допомогою яких можна цілком успішно впливати на
протиправну поведінку юридичних осіб. Так, господарське товариство ліквідується на підставі рішення суду або арбітражного суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства (ст. 19 Закону України “Про господарські товариства”). Підставо скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності є, зокрема, провадження діяльності, яка суперечить установчим документам і закону (п. 33 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р.). У ст. 90 проекту Цивільного кодексу України, крім неодноразового або грубого порушення правових актів, фігурують і
такі підстави ліквідації юридичної особи за рішенням суду, як зайняття діяльністю, що заборонена законом або загрожує суспільним інтересам. За порушення законодавства до об’єднань громадян застосовуються такі стягнення: попередження, штраф, тимчасове зупинення окремих видів діяльності, тимчасова заборона діяльності, примусова ліквідація (ст. ст. 28 – 32 Закону “Про об’єднання громадян”). Постає питання: наскільки виправдано за таких умов передбачати у новому кримінальному законодавстві покарання у вигляді ліквідації юридичної особи у судовому порядку? Розраховувати на ефективне відшкодування заподіяних організацією збитків у межах саме кримінального процесу немає жодних підстав, оскільки механізм виконання судових рішень про відшкодування завданої шкоди у кримінальних, цивільних, адміністративних та інших категоріях справ є однаковим. І проголошення юридичної особи суб’єктом злочину не подолає ті труднощі, які реально мають місце у виконавчому провадженні. Ідея посилення відповідальності юридичних осіб за вчинені правопорушення повинна втілюватись у межах цивільного, податкового, фінансового, трудового та інших галузей права із застосуванням до організацій санкцій майнового і організаційного характеру ( Г.І. Богуш, заперечуючи доцільність встановлення кримінальної відповідальності підприємства за забрудненя довкілля, ставить цілком слушне запитання: що заважає притягнути винних службових осіб до кримінальної відповідальності, підприємство оштрафувати і діяльність його припинити відповідно до норм екологічного та адміністративного права, а потерпілим відшкодувати шкоду відповідно до положень цивільного законодавства? (Богуш Г.И. К вопросу об уголовной ответственности юридических лиц // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 2005. – № 4. – С. 22).
Список використаних джерел
1. Владимиров Л.Е. Учебник русского уголовного права. Общая часть. – Харьков, 1889. – С. 41.
2. Домерников П.Н. Статьи Таможенного Устава о контрабанде. – СПб., 1912. – С. 29.
3. Белогриц-Котляревский Л.С. Учебник русского уголовного права. Общая и Особенная части. – К., 1903. – С. 108 – 109; Кистяковский А.О. Элементарный учебник общего уголовного права. – К., 1891. – С. 272 – 274; Лохвицкий А. Курс русского уголовного права. – СПб., 1871. – С. 40 – 41.
4. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). – М., 1995. – С. 93.
5. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая. В 2 т. Т.1. – М., 1994. – С. 143.
6. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Х., 1997. – С. 117; Кримінальне право. Загальна частина / За ред. проф. П.С. Матишевського, доц. П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. – К., 1997. – С. 150 – 151; Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. – К., 1996. – С. 174.
7. Имамов Э.З. Уголовное право Китайской Народной Республики. Теоретические вопросы Общей части. – М., 1990. – С. 66.
8. Кузнецова Н.Ф., Цзян Хуэйлинь. Реформа уголовного законодаетльства Китая // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 11. Право. – 1998. – № 4. – С. 68 – 69.
9. Келина С.Г. Ответственность юридических лиц в проекте нового УК Российской Федерации // Уголовное право: новые идеи. – М., 1994. – С. 52.
10. Смітієнко В.М., Агафонов Г.І. Кримінальна відповідальність юридичних осіб в реформованому законодавстві України // Економіка. Фінанси. Право. – 1996. – № 1. – С. 50.
11. Овчарова Е.В. Материально-правовые проблемы административной ответственности юридических лиц (к проекту Кодекса Российской Федерации об ответственности за административные правонарушения) // Государство и право. – 1998. – № 7. – С. 18.
12. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М., 1970. – С. 241.
13. Тархов В.А. Гражданское право. Общая часть. – Чебоксары, 1997. – С. 301.
Коментар автора статті
Завершуючи написання своєї книги “Уголовная ответственность юридических лиц” (СПб., 1998), Б.В.Волженкін був вимушений констатувати, що дискусія про кримінальну відповідальність юридичних осіб в російському праві не завершена, а тому в кінці цієї роботи треба ставити не крапку, а три крапки (Волженкин Б.В. Избранные труды по уголовному праву и криминологии (1963 – 2007 г.г.). – СПб.: Изд-во Р. Асланова “Юридический центр Пресс”, 2008. – С. 793). Наведене висловлювання досить точно, на мою думку, характеризує і сьогоднішній стан розв’язання вітчизняною наукою позначеної фундаментальної кримінально-правової проблеми, що підтверджується численними аргументами як прибічників (Беницкий А.С., Розовский Б.Г., Якимов О.Ю. Ответственность за легализацию преступно приобретенных доходов в уголовном законодательстве Украины и Российской Федерации: Монография. – Луганск: РИО ЛГУВД им. Э.А. Дидоренко, 2008. – С. 202 – 204; Беседина В.А. Проблема установления уголовной ответственности юридических лиц // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Спеціальний випуск. – Луганськ, 2002. – Частина 1. – С. 75 – 79; Грищук В.К. Перспективи вдосконалення Кримінального кодексу України // Юридичний вісник України. – 12 – 18 травня 2007 р. – № 19; Грищук В.К. До питання про кримінальну відповідальність юридичної особи // Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування. Збірник тез доповідей регіонального круглого столу (21 – 22 лютого 2003 р.). – Хмельницький, 2003. – С. 3 – 7; Долгополов О.С., Кабанова І.Є. Чи потрібна кримінальна відповідальність юридичних осіб? // Влада. Людина. Закон. – 2008. – № 4. – С. 24 – 26; Журавлев Н.А., Туляков В.А. Организованная преступность и предприниматели. Науч.-практ. пособие. – Одесса: Юрид. лит., 2004. – С. 78 – 101; Костяновська Ю.О. Проблеми кримінальної відповідальності юридичних осіб // Реформування законодавства з питань протидії злочинності в контексті євроінтеграційних прагнень України: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 25 – 26 травня 2006 року м. Запоріжжя: У 2 ч. – Ч. 1. – Запоріжжя: Юридичний інститут ДДУВС, 2006. – С. 46 – 48; Матвійчук В.К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища: проблеми законодавства, теорії та практики: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Київ, 2008. – С. 17, с. 21 – 22; Михайлов О.О. Юридична особа як суб’єкт злочину: іноземний досвід та перспективи його використання в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Київ, 2008. – 16 с.; Пасєка О.Ф. Щодо вини юридичної особи // Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 13 – 15 квітня 2007 р. Частина 1. – Львів, 2007. – С. 239 – 242; Романюк О. Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб: міф чи реальність? // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12. – С. 41 – 47; Сухоребрий І.І. Проблемні питання притягнення до кримінальної відповідальності юридичної особи за вчинення корупційних злочинів // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. – 2009. – Випуск 1. – С. 212 – 220), так і супротивників (Актуальні проблеми кримінального права: Навч. посібник / В.М. Попович, П.А. Трачук, А.В. Андрушко, С.В. Логін. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – С. 138 – 155; Борисов В.І.Сучасна політика держави у сфері боротьби зі злочинністю та її напрямки // // Питання боротьби із злочинністю. Збірник наук. праць. Випуск 15. Ред. кол.: Ю.В. Баулін (голов. ред.) та ін. – Х.: Вид-во “Кроссроуд”, 2008. – С. 78 – 80; Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. – С. 515 – 528; Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. – Х.: Вид-тво Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – С. 275 – 279; Дячук С.І. Виконання наказу чи розпорядження у кримінальному праві (основні поняття, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства). – К.: Атіка, 2001. – С. 165 – 167; Крайник Г.С. Щодо визнання юридичної особи суб’єктом злочинів проти безпеки виробництва // Правові засади підвищення ефективності боротьби зі злочинністю в Україні: Матеріали наук. конф., 15 травня 2008 р. / Ред. кол.: В.І. Борисов (голов. ред.) та ін. – Х., 2008. – С. 75 – 79; Красницький І.В. Кримінальна відповідальність як інститут кримінального права Франції та України: порівняльний аналіз: Монографія. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2008. – С. 104; Омельчук О.М. Контрабанда за кримінальним правом України: Дис. … канд. юрид. наук. – Львів, 2002. – С. 149 – 151; Осадчий В.І., Кісіліюк Е.М. Проблеми встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб // Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 8 – 9 квітня 2005 р. Частина 1. – Львів, 2005. – С. 64 – 70; Охман О.В. Характеристика суб’єкта злочину за кримінальним законодавством України // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2006. – № 2. – С. 251 – 253; Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. – С. 468 – 470; Шакун В.И. Основания уголовной ответственности и преступность // Закон и бизнес. – 13 августа 1997 г. – № 33; 27 августа 1997 г. – № 35) запровадження в Україні кримінальної відповідальності організацій.
Я не відкидаю як таку принципову можливість зміни КК України у напрямі розширення кола суб’єктів злочину за рахунок колективних утворень й особливо з огляду на новітні міжнародно-правові документи, ратифіковані нашою державою. Щоправда, проаналізувавши висловлені в юридичні літературі аргументи на користь запровадження вказаного інституту у вітчизняне кримінальне законодавство з точки зору створення передумов для ефективної боротьби із злочинними порушеннями податкового законодавства, я зробив висновок про те, що справжньої потреби у такій радикальній зміні кримінального закону немає.
Якщо у такий спосіб планується посилити боротьбу з фіктивними фірмами, широко задіяними у механізмах злочинних порушень податкового законодавства, то цю логіку міркувань вважаю категорично неприйнятною (Так, А.П. Козлов використання фіктивних керівників розглядає як один з аргументів на користь запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб (Козлов А.П. Вказана праця. – С. 400). Кримінальний закон має орієнтувати правозастосовні органи на притягнення до відповідальності фактичних адміністраторів (тіньових управлінців), а не підставних керівників і, тим більше, колективних утворень, які відіграють роль ширми (оболонки) протиправної діяльності. Як правильно зазначає С.Ф. Мілюков, труднощі доказування вини конкретних заподіювачів шкоди за умов існування кримінальної відповідальності юридичних осіб будуть підштовхувати правоохоронні органи до переслідування не цих суб’єктів, а організацій, на рахунках яких на момент порушення кримінальної справи, як правило, не залишається будь-яких значущих коштів (Милюков С.Ф. Российское уголовное законодательство. Опыт критического анализа. – СПб., 2000. – С. 52 – 53).
Чинне законодавство вже містить достатню кількість приписів, за допомогою яких можна і треба реагувати на незаконну поведінку юридичних осіб, у т. ч. у сфері оподаткування. Так, відповідно до ст. 38 Закону України від 15 травня 2003 р. “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” підставами для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку визнаються, зокрема, провадження юридичною особою діяльності, забороненої законом, і неподання протягом року органам ДПС податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону. Ст. 247 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. передбачає, що у разі здійснення суб’єктом господарювання діяльності, яка суперечить закону, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб’єкта та його ліквідації. Постає запитання, яке швидше за все є риторичним: для чого за таких умов запроваджувати інститут кримінальної відповідальності юридичної особи і передбачати можливість призначення їй як найбільш суворого покарання ліквідації юридичної особи у судовому порядку?
Сумніваюсь у тому, що лише завдяки законодавчому визнанню юридичної особи злочинцем вдасться реалізувати ідею перетворення незаконної діяльності організації в заняття, невигідне в економічному аспекті. Зокрема, ст. 240 ГК встановлює, що сума прихованого (заниженого) прибутку чи суми податку, не сплаченого за прихований об’єкт оподаткування, підлягають вилученню у відповідний бюджет. Закон України від 21 грудня 2000 р. “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” містить докладне описання процедури погашення податкового боргу, у т. ч. за допомогою інститутів податкової застави та адміністративного арешту, а також регламентує порядок застосування пені і штрафних санкцій. Послідовна реалізація цих законодавчих положень цілком спроможна усунути будь-які фінансові переваги, здобуті юридичною особою внаслідок порушення податкового законодавства.
Сказане (при тому, що наведені міркування можуть видатись дещо утилітарними) дозволяє стверджувати, що ідея посилення відповідальності юридичних осіб за податкові правопорушення не потребує запровадження у КК України інституту кримінальної відповідальності юридичної особи, може і повинна втілюватись у межах фінансового права із застосуванням до організації вдосконалених (не кримінально-правових) санкцій майнового та організаційного характеру.
Свідомо уникаючи дискусії з питання про вид юридичної відповідальності, запроваджений на підставі Закону України від 11 червня 2009 р. “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” (Один із співавторів цього Закону народний депутат України М.В. Джига після ухвалення відповідного законопроекту у першому читанні заявив, що у ньому йдеться про встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень (Джига М. Корупції оголошено війну // Голос України. – 31 жовтня 2008 р. – № 31). Відсутність у назві і тексті Закону, остаточно прийнятого 11 червня 2009 р., звороту “кримінальна відповідальність”, вказівка у ст. 3 Закону на види стягнень (а не покарань), а так само невнесення змін до розділу IV Загальної частини КК (“Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (Суб’єкт злочину)”) і статей Особливої частини КК України про відповідальність за злочини, у разі вчинення яких має наставати відповідальність юридичних осіб дозволяє поставити правильність висловлювання М.В. Джиги під сумнів), відзначу притаманну цьому Закону фрагментарність у вирішенні проблеми відповідальності організацій. Така фрагментарність є зрозумілою з урахуванням того, що Закон від 11 червня 2009 р. ухвалено на виконання рекомендацій, які містяться у ст. 26 Конвенції ООН проти корупції і ст. 18 Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу із корупцією. Позитив від прийняття Закону “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” вбачаю у тому, що цей документ може розглядатись як своєрідний “випробувальний полігон” – апробація його положень на практиці дозволить з’ясувати вади і здобутки невідомого дотепер вітчизняній правовій системі інституту юридичної
відповідальності організацій за вчинення злочинів.
Див. також п. 3 зауважень автора як офіційного оппонента на дисертацію В.О. Гацелюка “Реалізація принципу законності кримінального права України (загальні засади концепції)”
